Вчора намагався знайти найбільш зрозумілу для іноземців метафору, яка б описувала нашу війну. І, здається, знайшов.

Поїхав я щойно за продуктами до магазину. То тільки в радянському кіні не їздили до булочної на таксі, бо непристойно. А ми юннати, та не комплексуємо. Машину взяли, яка була – подарований одним файним бізнесменом джип рубікон з прикольними такими колесами. Колись вона була його персональною втіхою, тому дуже доглянута та харизматична – з крутезною лебідкою, шноркелем, наче в адмірала Деніца, та усілякими модними наворотами. Поїхало зі мною наше славетне юнацтво у повному особовому складі – Даллас, Жук та Чех.

Теперішній сучасний етап довголітньої війни почався в 2014 році. 

Те, що роблю - роблю з посмішкою. 

В моєму серці немає ненависті. Натомість там є бажання якісно виконати свою роботу. 

Знаю, що хорошого росіянина в тепловізор не видно. 

Ціную людей навколо себе. 

Повістка за порушення - найбільша дурість, яка дискредитує ЗСУ. 

Воєнкоми ідіоти. 

Не можна силою пхати до армії маминих експертів, уклоністів, алкашів, дизертирів,  тупих мажорів - українська армія не звалище для відходів. 

Не маю страху перед ворогом. 

Бля, шо мені робити 

За минулу неділю отримав 5 різного виду питать про одне й те саме: що робити зараз чоловіку в Україні, який ще не в армії.

Це гарно, що люди задають такі питання - вони готуються.

Це погано, що люди задають такі питання - вони повинні були вже це зробити.

Але, вжє як є. Тому, доповідаю:

Якщо ви половозрілий чоловік призовного віку, і не втекли за кордон - то, враховуючи інтенсивність бойових бій, та розміри ібанутого сусіда - існує дуже велика імовірність, що вас призовуть.

До Петра у Браму постукав русявий усміхнений хлопчина у камуфляжі.