Я ніколи не скажу ні слова про військову підготовку/непідготовку до війни. Бо я в цьому плані нуль.

Я скажу своє слово, як звичайна містянка, чиє місто дивом уникло найстрашнішої участі.

23-го лютого, ввечері середи, навколо мене хиталася регочуча хмара люду, яка в вус не дула щодо війни, коли лапті уже розігрівали двигуни.

Бо "оппозиция нагнетает..., ха-ха-ха..., то ковид у них, то война, задолбали..., вон слушайте президента"...

Володимир Зеленський своєю заявою плюнув усім нам в обличчя.

Бо своєю заявою уподібнився Путіну. Який теж вірить, що люди - це таке бидло, яким правда тільки шкодить.

Останнє інтерв’ю не виходить з голови. 

Отже, вони знали. 

Але не вірили західним партнерам і розвідкам,  знущалися над ними, називаючи панікерами.

Вони прийняли рішення, що українське суспільство незріле, не готове до серйозної розмови і важкої інформації і з ним треба  поводитися, як з інфантильною  дитиною, годуючи популізмом і брехнею, відосиками замість чесної інформації про серйозність загроз, аби в людей було право вибору для себе і своїх дітей.

Вчора намагався знайти найбільш зрозумілу для іноземців метафору, яка б описувала нашу війну. І, здається, знайшов.