Скільки існували війни, стільки існує протистояння спису та щита. Меча та обладунків. Напад та захист…

Країна-агресор швидко апгрейдила іранські «мопеди», до реактивних дронів, якими тероризує Україну. Зокрема другу добу на Київщині повідомлення про відбій тривоги майже одразу зміняються попередженнями про нову повітряну тривогу. Працює авіація. Працюють мобільні вогневі групи, але від кулеметів на пікапах саме проти реактивних дронів толку мало. 

І коли ми обурюємось питаннями, чому саме «пропускаємо» удари реактивних дронів? Де ж втратили час на підготовку того самого щита? Як не згадати, що з початку повномасштабного вторгнення в Україні вже… ПʼЯТИЙ Міністр оборони. Кожен приходить на тлі пафосних слів президента. І кожен потім йде під оплески монобільшості, яким здається, взагалі байдуже кому аплодувати…

А тепер просто уявіть (якщо зможете, то порахуйте), скільки Україна втратила часу через ці кадрові гойдалки. Бо новий міністр не починає працювати на повну в перший же день призначення! Йому потрібен час. На те, аби увійти в курс справ. На те, аби сформувати команду. На те, аби розставити пріоритети. Хтось зупиняє те, що почали та запускає свій процес. А потім приходить наступник і робить навпаки. Час… час… час! Якщо я припущу, що загалом наше оборонне відомство втратило десять-дванадцять місяців на гру «міністр пішов! Вітаємо міністра!», то навряд чи помилюся…

Саме через втрату часу, ми відстаємо від окупантів в деяких аспектах. Але ж кого це цікавить на Банковій, коли там суцільний «форестгамп»?

Олексій Петров