📣 Військовий із позивним «Папа» зі слізьми на очах зізнається: він не боїться вибухів, обстрілів, смерті.

Проте інколи боїться спати, тому що часто сняться ті, кого не вдалося врятувати 16 березня 2022 року під завалами Маріупольського драмтеатру.

- Почув авіаудар по Маріуполю, перебуваючи за 200 метрів від драмтеатру. Відразу ж зрозумів: окупанти обстріляли укриття з дітьми.

Ми тоді навіть не зговорювалися: хтось крикнув „Діти!“, ще хтось з побратимів: „Пацани, прильот!“, і ми всі побігли.

Нас тоді людей тридцять було, хто біг - і якісь незнайомі хлопці, й мої…

Ми тоді, по факту, порушили ж наказ командира - бо було заборонено наближуватися до укриттів, щоб не провокувати пі**рів.

І в той момент могла прилетіть наступна авіабомба - ми так і подумали, що якраз цей удар і був для того, щоб нас зібрать в одному місці. І людей добити, і нас же…

Але що робити, лишитися на місці? Ми не могли так. Ну, а як прибігли до драмтеатру - побачили вогонь на третьому поверсі, руїни, дерева „скошені“.

Але найстрашніше було чути крики людей.

Там стогнали, ридали, плакали всі.

Відразу почав діставати з-під уламків людей, кого міг. Руками відкопував жінок і чоловіків, діставав дітей, над якими «склалися» уламки - і від будівлі, і від дерев’яних перекриттів.

Я пам’ятаю жінку, яку не міг відкопати. Вона була ніби в якійсь комірці, на неї зверху „лягла“ плита. З нею були ще діти - хлопчик із дівчинкою - та дві жінки-пенсіонерки - одна лежача, її вбило відразу, а інша ще дихала, коли я прибіг.

Я не зміг її дістати - бетонні блоки попадали, ми з хлопцями їх тягнули - не вийшло навіть з місця посунути.

І вона спершу просила її витягнути, була дуже налякана, а коли побачила, що ми не можемо, і друга жінка мертва - заспокоїлася.

Тільки просила дітей витягнути, трохи просунути якось ті блоки…

Ми не змогли. Нас людей 10 штовхали, намагалися піднять ту брилу - безрезультатно. Потім хтось машиною під'їхав, якось підв'язав, хлопці вже без мене штовхали блок - то трохи його посунули.

Дітей врятували тоді, у них тільки синці й подряпини були. І в неї черепно-мозкова, щось серйозне - бо коли її дістали, вона вже була без свідомості. З вух кров текла, вона вся була ніби побита…

Багато згорьованих людей, які знайшли своїх рідних загиблими, кричали й вили. Особливо ті, хто знаходив своїх дітей.

Дехто звинувачував усіх, кого бачив поруч - у тому, що не врятували дитину.

Багато хто просив, аби Бог забрав їхнє життя слідом за загиблим…

Того дня, дістаючи людей з-під завалів, я вперше в житті побачив кров, яка текла замість сліз, з очей поранених. Досі це мені нагадує фільми жахів, які я жодного разу після вторгнення не дивився.

На реабілітації після Маріуполя я розмовляв з двома психологами.

І що? Нічого. Так, у них є прописані якісь шаблони, як працювати із ветеранами чи діючими військовими, заготовки, що в якій ситуації казати…

А сенсу?

Вони не бачили того, що бачив я.

І не чули тих криків батьків, які не знайшли своїх дітей.

І не відкопували нікого з людей, з якими ти вчора вітався, а сьогодні у нього немає двох ніг і рук. і лише голова дивом не відлетіла. І тільки по ній ти впізнаєш цю людину.

Мені вже ніякі психологи не допоможуть.

Це зі мною на все життя…

(с) Аліна Євич, vchasnoua.com