Їдемо трасою. Серед поля – заправка. Заїхали. На виїзді із заправки побачили стареньку бабусю. Стоїть зі своїм маленьким візочком – у ньому помідори та яблука. Продає.

Зупинилися. Чомусь просто захотілося залишити їй кілька сотень гривень. Без покупок, без зайвих слів. Просто дати і поїхати далі.

Підійшов, привітався, простягнув гроші. А вона дивиться на мене і каже:

– Я гроші просто так не візьму. Візьми хоч помідорів.

Я кажу, що не треба, що ми нічого не хочемо. Мовляв, продасте комусь іншому. Але бабуся не погоджувалася.

Потім запитав:

– А по скільки помідори?

– Тридцять гривень кілограм, – відповіла.

У результаті бабуся буквально змусила взяти кілограм помідорів. А потім ще й кілька яблук додала.

Ми відмовлялися, а вона наполягала. Бабці було важливо не просто отримати гроші. Їй було важливо віддячити.

Коли ми вже сідали в авто, старенька стояла біля свого візочка, хрестилася і хрестила нас услід промовляючи:

“Слава Богу! Слава Богу! Слава Богу!”

Публікація аж ніяк не про гроші чи помідори. Тут про щось значно простіше і водночас значно важливіше – про звичайну людяність.

Про небажання цієї, відверто незаможної, старенької жінки просто так отримати гроші. Про бажання щось віддати натомість.

І коли читаєш новини про те, як у воюючої держави крадуть мільйони, наживаються на чужому горі й навіть на смертях людей, ця бабуся чомусь здалася мені святою.

Святою у своїй простоті.

І, мабуть, саме таких людей нам сьогодні дуже бракує.
 

Іван Сидор