Зранку і до темна. Атаки, атаки, атаки. Через посадки, яри, розбиті вщент дома, росіяне лізуть наче таргани. І я зараз не перебільшую. За будь яку ціну долізти до наших позицій та зачепитись. Таке враження, що радіофір зараз почне плавитись від емоцій. Хтось радіє суцільними матюками від того, що мінометна батарея накрила чергову групу "гостей". І вже на інших позиціях просять евакуацію пораненого. Одразу починається гра зі смертю. Шалені перегони. Хто перший? Медіки встигнуть витягнути бійця, стабілізувати його та передати своїм колегам, які доставлять пораненого в шпиталь?

Дивлюсь, багато хто в моїй стрічці подивився новий сезон "Слуги народу" з новорічною промовою Васі Голобородька і вже сидить в мокрих трусах. Ні, не треба мені затирати про "ета другоє" - поставлене світло, дбайливо неголена борода, хриплий баритон, професійно написаний сценарій, десяток дублів - все те саме, окрім хіба що бороди.

Після останього ракетного обстрілу, я все шукав слова аби сказати. Аби не впасти в банальність. Аби підбадьорити. Аби якось висловити все те, що кипить на душі. 

Я досі не розумію, ким треба було бути, щоб живучи в Україні, нападати на мінські угоди.