На «передку» будинки без господарів використовуються як бази.

Так собі задоволення — постійно чекаєш «прильоту». Чи «розтяжки».

Покинутий будинок — не власність військових, а тимчасовий вимушений притулок. Звідси — і ставлення. Постійне «Перепрошую» й «А можна?» стінам, які чіткої відповіді не скажуть.

Обов‘язково — скласти окремо та спробувати хоч якось врятувати людські спогади. Ціною крові з носа. Фотографії, дембельські альбоми, листи. Дитячі малюнки. Скласти в окремий ящик — і сподіватися: люди повернуться.Обов‘язково. Хоч хтось.

Деякі будинки в селах такі ніби час зупинився десь в 1998 році.

Аудіокасети з чорними корпусами — BASF, TDK.

Запилені відеомагнітофони з обов’язковим набором — індійське кіно, «Особенности национальной рыбалки», «Брат-2».

Пам’ятаєш ці фільми?

«Речка, небо голубое —

Это все мое родное

Это Родина моя, Всех люблю на свете я!». Один з найбільш кривавих віршів.

Так. Росіяни почали осмислення своєї ідентичності трохи раніше, ніж ми. У 1997-1998. Руками Балабонова, Міхалкова, Рогожкіна.

На фото — гортаю Чингіза Абдулаєва, «Игры профессионалов». Про «забутого» агента КДБ. Яскравий приклад «чоловічого» роману з стандартним сюжетом.

Уявляю історію дому так. Син прийшов з армії. І десь у 1998-1999 поїхав кудись, де є робота. Судячи з обстановки, мати була сама. Берегла речі і підтримувала побут. Поки не прийшли росіяни та почали все знищувати.

Нічого. Можна погортати, щоб відволіктись. Орвелл у спогадах пише, що в окопах Каталонії читав «Пропалого лихваря» Сенді Сайка. Тут — анотації до бойовиків 90-х з VHS і Абдулаєв.

Як же хочу, щоб хтось із мешканців повернувся. Щоб отримали грант на відбудову і з радістю знайшли старі фото та касети, дбало складені в ящики.

«Никогда мы не будем братьями! Ни по родине, ни по матери».

Петро Охотін