В 2022 році я боявся, а в 2023 перестав і вирішив піти в армію. Хлопці виграли для мене пару років, ціною свого життя. Тоді я думав, що колись буде парад і ми переможемо. Я вдягну свою форму і медальки і красівий піду центральною вулицею міста.

Минуло ще три роки. І я боюсь, шо цю форму я не вдягну на парад, бо мені в спину будуть кричати «ей ти, ми тебе туди не посилали». За ці роки я не заробив звання, так і ходжу із чистим погоном солдата. Тричі я міг би стати лейтенантом і тричі відмовлявся. Це проста історія, якщо в тебе дві вищі освіти і кандидатська.

І от ми в 2026му, з медальок в мене тільки значок «ветеран війни». І я боюсь, що в незалежності від того, чи ми програємо, чи виграємо, рештку життя я нікому не скажу шо я був на війні. Суспільство настільки маргіналізувало військо, знецінило його і принизило, що краще просто мовчати.

Маленька бульбашка яка поважає військових і велика пляма, яка робить вигляд що їх нема.

В мене всі друзі у війську, але залишилось пару жінок, чоловіки яких нарішали бронь і ці жінки пишаються цими чоловіками. Я не знаю як мені потім з ними їсти за одним столом. Я фізично не хочу бути в одному просторі з тим хто не в армії. Я не знаю як потім з ними існувати. А вони знають. Бо по факту вони перемогли

Їх наратив переміг. То ж на якийсь 45 рік Незалежності вони вийдуть на вулиці, а я просто змахну пилюку зі свого значка ветеран і залишусь удома, дивитись улюблений серіал. А вони будуть ходити містом, їсти морозиво і розповідати історії про війну

Євген Спірін