Як тільки скінчиться війна дуже хочу поїхати подалі з України, готова важко працювати день і ніч щоб прогодувати малих. Готова продати нирку, але щоб мої діти мали щось їсти. Не готова дивитися на тих хто ховаючись вижив а потім зліпе на кістках героя, не готова до сраколизів які тисячами набіжать щоб ніх не робити а тільки б керувати бідною моєю Украіною.

Зараз в біді не можу полишити своїх, але після Перемоги просто хочу все забути.

Колись бабусі старий француз який теж був на роботах в Німеччині казав «Галю, я старий в мене нікого на цьому світі не лишилось, поїхали будеш мені за онуку. Бо у вас в Україні чи будуть совєти чи не будуть завжди буде все не для життя»

Звісно дівчина мріяла побачити батька, матір, сестер… пройшла знову концтабір в якому на вишках вже стояли радянські солдати і стріляли якщо хтось хотів втекти від голоду, смерті та хвороб. Пройшла фільтраційний табір та допити смершу, доїхала в товарному вагоні в рідну Воскресенку Пологівського району, коли на кожній зупинці кричали «шльондр фашистів везуть», а потім ще й чергу пустили по вагону… тихо собі жила та ростила дітей не маючи навіть паспорту. Боялася все життя кгб хоча нічого поганого не зробила.

І завжди казала що француз був правий, але по іншому вона не могла.

Матвієнко Юлія