Був у мене кум. Коли почалась війна попросила у нього генераторів для пацанів. Відмовив, типу всі уже забрали. Насправді ні. Просто зажилобився і закрив їх у гаражі по-тихому.

Потім почав волонерку ганяти. Крупи на Київ. Смішно? Так. Гірко. Бо, як виявилось, робив це за відкати.

Львів. І квартири по 1000$ за добу майже без умов. Це ж ницість таке робити, коли в країні твоїй біда. Вона ж і тебе стосується.

Волонтери. Які видають цивільним допомогу: «в тебе крута тачка, я тобі не дам дитячого харчування, іди у військкомат». Ніхто не хоче зрозуміти, що та крута тачка, може єдине, що лишилось у людини. Як от у сусідів, які мешкають на Заході поряд з моїм сином. Квартиру їм русня знесла. Роботу обоє втратили. Знімають кімнату. Проїдають захощадження. І та тачка, все, що у них є. Але ж ні, вони погані, бо свого часу змогли на неї заробити.

Люди, які кричать: «іди у військкомат, чого тут сидиш!» Так можуть кричати лише малоосвідченні люди. Бо, на війні треба надійний тил. Хтось має працювати. Мести вулиці, лагодити унітази, працювати на інформаційному фронті чи в IT. Економіці треба грошей. Аби платити зарплату військовим. Аби купувати зброю. Обіг грошей має бути. Якщо всі підуть на війну, хто це забезпечуватиме?!

Дивують військові, які кричать, ідіть всі на війну. Ви ж самі знаєте, який піздець, коли воно дурне-перелякане заклякло у бою і нічого не робить. Є у мене знайомий армієць. ОР1. Він здійснив крутий постріл і підбив танк. Через два місяці попросився в штаб. Бо не може. Бо не впорається вдруге. Бо страшно. І це НОРМАЛЬНО. Так буває на війні. Його всі побратими обняли, зрозуміли і відправили на штаб. Бо ми люди. Для нас кожне життя-цінність. Добрі відносини один до одного-ознака цивілізації та поваги. Поважайте один одного. Не судіть. Не упрікайте за допомогою, яку надаєте. Бо в протилежному випадку, ви такі ж як русня.

Фотка з моменту знайомства мого Героя з нашим іще одним котом, евакуйованим із Бородянки

Кириєнко Юлія