Кілька тижнів тому, я стояла біля вітрини магазину дизайнерського декору та розказувала Саші легенду про Сицилійські голови.
-Круто, а я і не знала! Можна послухати продовження?, - сказала мила жінка, яка саме паркувала велосипед поруч. Вона виявилась власницею цього магазину.
Коли я закінчила історію, вона запитала чи ми студенти Мистецької Академії Антверпену і звідки ми. Почувши, що ми з України, вона дуже здивувалася.
-То ви тут давно живете?
-Ні, ми 1 квітня приїхали.
-Вау! Я ви не схожі на біженців, такі стильні. Я віддала одну кімнату в домі жінці з дітьми з України. Вона зовсім не говорить англійською і наше спілкування обмежене перекладачем google.
В цей момент я почувалася дещо дивно, бо це ж нормально, що в одній країні є люди з різним рівнем освіти та достатку, які однаково їхали від війни.
Я бачила кілька жінок на хороших машинах з українськими номерами з дітьми тут в Бельгії. Вони втікали від війни, іноді машина та кілька люксових сумок – це все що в них лишилося. В Європі вони не вперше і не вдруге. Вони говорять і англійською, і французькою, за плечима мінімум одна вища освіта, іноді європейська, вони швидко знаходять роботу, за усе платять, допомагають іншим.
В стереотип про біженця вони теж не вписуються, але добробут, страховка та бізнес не застрахують від війни. Війна діє на всіх однаково, а ракети влучають в цивільні будинки без розбору на райони.
Зараз російські ЗМІ та групи розганяють новини з фотографіями добре вдягнутих українок в Європі з підписом «Чи так має виглядати біженець?». Ця психологічна операція проводиться в усіх Європейських країнах. І якщо ця думка «чи виглядаю як біженець?» вже торкнулася вас, то знайте – це операція, ви не маєте ходити в лахмітті та постійно плакати, щоб бути почутими.
Зрозуміло, що деякі європейці обуруются від кількості біженців, іноді навіть справедливо. У всіх народів є як хороші люди, так і погані. Засуджувати європейців за те, що на них діють стереотипи не варто, згадайте які скандали були в Україні в період з 2014 до 2016 року, коли у випадку Луганської чи Донецької прописки людям не хотіли здавати квартири в Києві, Львові та інших українських містах. Згадайте, як деякі українці не хотіли приймати татар після анексії Криму. Пішло кілька років, щоб ці стереотипи подолати.
Деякі українці, які ніколи не були в Луганській, Донецький області чи Криму взагалі заперечували наявність війни в країні та 8 років продовжували вести бізнес з росією. А ми єдиний народ, єдина країна з єдиним інформаційним полем. Навіть я, коли допомогала переселенцям Донбасу, не думала, що зможу опинитися «по той бік барикад», але в цій фазі війни нам уже допомагала переселенка з Луганську (привіт, Аня, дуже дякуємо!).
Гадаю, європейці почуваються приблизно так само. Вони не думають, що можуть опинитися на стороні біженців. Хоча такий сценарій цілком ймовірний. Якщо здадуть Україну, то путін буде почуватися безкарним і наступними цілями стануть стануть Польща, Латвія, Литва, Естонія та Фінляндія.
Тому зараз саме час консолідувати сили, знаходити простір для діалогу та не сваритися з тими, хто нам допомогає. І разом з тим, важливо нагадувати, що війна стосується кожного, особливо зараз ніхто від неї не застрахований. Що більше ви дозволяєте путіну, аби він тільки заспокоївся, то більше він вкраде.
Ornella Ostapenko
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
