Сергій лежить у лікарняній палаті в Дніпрі з прикритим лівим оком і чекає, коли закінчиться крапельниця. Права сторона обличчя вся перебинтована. Там майже немає носа, сильно пошкоджені м’які тканини обличчя, перелом щелепи. А ще лікарі кажуть, що на праве око він більше ніколи не буде бачити. Та чоловік в те не вірить і сподівається, що якщо око ще залишається там, де б мало бути, то й зір можна буде з часом відновити.
За кілька хвилин заходить медсестра, закінчує процедуру і Сергій починає розповідати про себе. Родом з Іванкова, що у Київській області. У 2009-2010 роках відслужив строкову службу, повернувся додому і працював. За той час встиг одружитися, народилась донька, з дружиною згодом розлучився. Доньці зараз 7 років, і вона знає, що тато не вдома, бо захищає її на війні.
24 лютого разом з рідним братом Сергій пішов до військкомату, і вже ввечері був в частині у Білій Церкві. Почав службу у третьому батальйоні 72-ої бригади під командуванням легендарного комбата Андрія Верхогляда, який загинув 22 червня 2022 року на Донеччині.
— Пам’ятаю, — каже Сергій, — як у березні ми поїхали на Ніжин доганяти фашистську колону. Але не догнали — побратими нас випередили. Повернулися назад, бо ж мали йти в контрнаступ в Ірпені та Бучі. Та знову нас випередили: хлопці зачистили все. Півтора місяці ми були в Бородянці, а згодом нас відправили на Гончарівський полігон на навчання.
Далі підрозділ перекинули на Донеччину.
— У ніч з 19 на 20 червня, — веде чоловік у лікарняній палаті, — ми стояли в наряді: посадка, окоп і тиша. О п’ятій ранку я здав наряд і вирішив поспати, бо за попередні дні жодного дня не знімали ні бронежилет, ні шолом, майже не спали.
Але бій, який почався і тривав не одну годину сплутав всі плани. У першу атаку на наших хлопців пішло 100-120 росіян. Відбили. Далі було ще кілька сотень піхоти, ворожа артилерія і танки.
— Мені прилетів ВОГ з підствольного гранатомету. Одразу відірвало палець на руці і не стало автомата. Побратими, які стояли поряд, казали, що його підствольна кришка відлетіла і зрізала мені праву сторону обличчя. Я просив, щоб мене застрелили, бо сил терпіти біль не було. Але хлопці мене врятували.
У першу свою зустріч з волонтерами у реанімації Сергій запитав: «Я не такий вже страшний? Погляд не відведете?».
Та понівечене обличчя, від якого тоді було місиво і закривавлені бинти поверх, — це не страшно. Але це боляче навіть іншим — бо ж так тепер виглядають наша свобода.
Попереду в Сергія ще не один десяток операцій з реконструкції обличчя, відновлення функцій дихання і за кілька років — пластика. Проте вже сьогодні він розуміє, що таким, як до 24 лютого, він вже не буде ніколи. І справа зовсім не у шрамах.
Пам’ятайте ціну нашої боротьби. І допомагайте тим, хто продовжує її на передовій.
Фото: Haievskyi Anatolii
Фонд «Повернись живим»
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
