Моя рідна, ти так швидко ростеш. Я не знав, що діти так швидко ростуть. Ще нещодавно я годував тебе і ми засинали вдень разом, а зараз ти задаєш мені сто тисяч 'Чому?', залишаєш поруч зі мною свою іграшку, щоби мені не було самотньо й уходиш гратися в іншу кімнату. Ти рідна, і близька, така близька, але така далека. З кожним днем ти все далі. Я знаю, що ти станеш самостійною. Я готувався до того, що я лише підтримуватиму тебе стільки скільки тобі буде потрібно, а потім ти підеш сама в це доросле життя і я буду завжди десь неподалік, якщо тобі потрібна буде допомога. Але я не встиг зробити навіть цього. Війна роз'єднала нас і ти стаєш дорослішою десь далеко. Як хотілося б брати тебе за руку і виходити на двір, разом рахувати вечірні зорі біля нашого будинку, але ракети не дають нам цього зробити. Ти знаєш що ракети летять в мене, а я знаю, що вони можуть впасти навіть там де ти. Ти ще не знаєш, як важко втрачати когось дуже близького і я, так не хотів би, щоб цим близьким колись став я.
Але навіть якщо це станеться, ти прочитаєш все, що я тобі писав і знатимеш, що твій тато, як і багато інших татусів, пішли захищати своїх діточок від жахливого ворога, який напав на нашу країну багато років тому. Не одразу і не всі це зрозуміли.
Вчора я вийшов з квартири, поки ти ще спала. Тихо і непомітно вислизнув з твоїх обіймів і поїхав на війну.
Це так легко і важко водночас. Зробити крок 'від', а не 'до'. Відштовхнутися від всього, що любиш, залишити позаду тепле, ще сонне, наше з тобою улюблене місто, купити квиток на війну і їхати в нікуди. Туди, де знищені будинки й мости, туди, де світло ледь пробивається крізь дим вибухів.
Ти знаєш, доню, мої почуття зараз сильно відрізняються від того першого разу, коли я написав тобі. Зараз, коли я цілую тебе, я майже відчуваю запах фронтового попелу, я майже чую дзвін у вухах після вибуху, страх просякає мене і все всередині мене постає проти. Проти цієї 'маленької смерті', яку я відчуваю щоразу, покидаючи тебе. Позаду лишаються затишні київські кав'ярні, які наче змагаються одна з одною в безтурботності. Я не хочу туди. Як я не хочу туди. Я знаю як там, в пеклі, яке попереду. Вже майже півтора року я живу у 'великій' війні, всередині неї й ще багато років у війні трохи менше, яку чомусь багато хто не помічав, так, наче це калюжа, яку ти обходиш кожного разу після дощу.
Тепер мене буде огортати лиш теплий вітер українських степів Донбасу. Ми з ним лишаємося на самоті на невизначений період. Я не знаю, коли знову зможу побачити тебе.
Сім годин потягом і ось я тут. В останньому, перед прірвою, місті пораненої країни. Місті надій, зустрічей і теплого лате.
Це зруйноване 'нікуди', попри все потребує мене. Там, десь вдалині, в цих вибухах і попелі майбутнє нашої з тобою країни. Колись, мій тато розповідав мені про те, що нарешті не буде більше жахливого совку з його постійною ганьбою і страхом, приниженням і відчуттям безпорадності. Але за багато років він так і не зник. Совок був постійно поруч і зараз совєтський союз наступає на нас, просякає нас.
Я хочу аби ти жила в іншій країні, в якій життя кожної людини - цінність, хочу аби ти посміхалася і знала, що від нас з тобою залежить майбутнє.
Але це буде пізніше, а поки я їду в потязі, розчиняюся серед людей в пікселі, зливаюся з ними, стаю одним з них, перетворюючись сам на один з цих пікселів.
Хоча ні, вже не їду. Вже і потяг в минулому. Я вже там де прилетіло, вибухнуло і ніхто навіть не поворухнувся, лише рація прошипіла 'у нас 300, потрібна евакуація' і мені знову туди де ті '300', щоб зробити так, аби тільки не менше. Все позаду. Все життя. Попереду лише розбита вирвами дорога.
Glib Bitiukov
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
