За час репетиції комунального армагедону я трохи розвинула нічний зір і навчилась причитать, як наша конс'єржка: "Господитвоясила, рятуймоюдушу"! Ще, як виявилось, я здатна затягнути 20-літрову баклагу пішки на 15 поверх. Десь посередині мене зустрів п'яненький сусід, похвалив, поплескав по плечу. Ні, я не в претензії, панянки з баклажками на сходах тепер не рідкість, а тут і вік, і спина, знаєте, вона одна.
Вночі раптом увімкнулось світло. Але не вода. Тож я, як була, у піжамі, похапала всю вільну тару і поїхала на перший поверх по воду. "Господитвояволя! Рятуймоюдушу"! - причитала конс'єржка, яку довелось розбудити, поки цідила з крану технічну воду для мене. Ліфтом діло пішло значно швидше. Коли всі доступні ємності було заповнено, світло вимкнули, і я лягла досипати, мріючи, що може вранці ще нагрію води у каструлі та помию голову. Бо ж удень запис у студії, не можна там сидіть з кублом на голові.
Але туди я не потрапила. Застрягла в ліфті. Щойно він зачинився і поїхав, світло вимкнули. Поки не ліг зв'язок, встигла додзвонитись до диспетчера і мене пообіцяли врятувати.
Приїхали дуже оперативно і врятували, ні, не мене, а інших сусідів, з вантажного ліфту. Гукнули знизу, чи хтось ще є, я кричала з усієї сили і гупала по стінках своєї в'язниці, але надто високо, вони не почули, а пертись на горішні поверхи, перевіряти, ніхто, ясна річ, не стане.
Спробувала подзвонити до ліфтерів, але все, зв'язок вмер. Я трималась, як могла, знову і знову набирала клятий номер, намагалась переключитись на іншого оператора, марно. Я залишилась сама у тісній залізній коробці в майже порожній висотці, де мене ніхто не чує.
Так, я гупала у двері і кричала щоразу, коли хтось йшов по сходах, втішала себе, що ліфт запрацює рано чи пізно. Аж тут згадала, що востаннє світло вимикали на 16 годин.
Тоді почалась паніка. Я плакала і кричала, гупала по стінах знову і знову, коли, майже за три години, мене нарешті почула сусідка. У неї, хвала богам, є стаціонарний телефон. Ліфтери їй доводили, що всіх уже повитягали, але сусідка наполягла.
За півгодини я знову почула в шахті голос, який питає, чи є хтось. І мене знову було не чути. (Та звісно ж, ні! То вам просто так подзвонили). Сусідка, на щастя, не заспокоїлась і побігла телефонувати знову. Нарешті дядьку змусили піднятись трохи вище і він таки почув мене.
Кляті двері відчинились між поверхами. Дядько сміявся і розповідав, що знову мало не поїхав, бо конс'єржка (рятуймоюдушу) йому казала: "чого ви туди йдете, як там нікого нема"? Він на руках, бережно, як дитину, діставав мене з пастки, а я кричала на нього і розмазувала шмарклі по обличчю.
Сусідку, звісно, розшукаю і подякую, як слід, попри істерику я запитала, з якого вона поверху. До ліфтів більше навіть не наближатимусь. Баклаги з водою їхатимуть у ньому самі. А я сходами на свій 15 поверх уже давно вбігаю, як білка на дерево.
Може занадто розкачаю квадріцепс, ну і нехай.
Господитвояволя!
Марія Васильєва, тележурналістка
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
