Доки їдеш у автівці й уся увага на ями й вибоїни (Ірпінь активно ремонтують, на дорогах вирізають ушкоджені місця), почуттів мало. Міста не сильно зруйновані. На ТВ бачимо сконцентровані місця артударів. Понад 90% будівель неушкоджені, хіба вікна часто вибиті, а всю рашистську техніку та більшість розстріляних машин мешканців оперативно прибрали. Ірпінь узагалі очистили дуже акуратно. Загиблих поховали. Доки їдеш, відчуття притуплені.
А потім я залишив свою тітку (сестру Вячеслава Чорновола) біля міськради реєструвати документи про її знищений будинок, а сам вийшов і пройшов до церкви Апостола Андрія, де було масове поховання. І цієї миті нахлинуло. Насправді, там таке майже фізичне відчуття болю. Він матеріалізується. У кожного це по своєму. В мене притуплюється сприйняття кольорів, усе стає ніби посірілим, як після заходу сонця. Я навіть не пересилив себе й не зміг сфотографувати місця, де закопували тіла загиблих. Ідеш вулицею й страшно, що наступиш на місце, де була пролита кров. Це справді моторошно. Зупинився за церквою на вулиці. Підходить жіночка, впізнає, вітається. Й сама починає говорити, що ось у цьому домі вбили маму й дочку. Зараз будуть виносити, перезахоронювати. Ще питає, чи не залишуся я на похорон... І це якось так просто, ніби кожен день упродовж років саме таке й відбувалося. За місяць люди привикли до смерті...
Знову в машину, їдемо до родинної хатинки. Почуття ніби відходять. Дивишся навколо. Зруйновано, направду, небагато будинків. Багато вибитих вікон, видно, що грабували магазини, бо розбиті вітрини, але опалено лише де-не-де окремі квартири в багатоповерхівках. Зрідка прогорів під'їзд. Це не Бородянка, де рашистська наволоч училася бомбардувати житлові будинки. Мабуть на підвищення кваліфікації сволочі здавали. В Бучі й Ірпені таких мало (окрім одного району). Тут уже своя гіркота, бо мимо будівель де могла пролитися кров, де був страх і жах, але майже все стоїть ціле, їдеш до дому, який (про це вже знаєш) знищений ущент. Про це напишу окремо.
Звідти назад поїхали в Ірпінь (відкритий лише об'їзний міст у Романівці) по Гостомельській. Спершу ще розбитий міст через Бучанку, який оминаєм паралельним старим мостиком, в якому зяє вирва. Я ледве протиснувся вузеньким краєм, а місцеві вже й не пригальмовують.Тут уже жорсткіше. К@ZZ@пня сюдою наступала з Гостомеля на Ірпінь і лупила з усієї зброї. Спалений госпіталь, багато розбитих малих будиночків, є й дуже понищені багатоквартирні. Тут уже є зриме, а не якесь душевне відчуття, що їдеш через місце, де була війна. Досі чути запах паленого. На дорозі розстріляний евакуатор. За ним так само розстріляний меморіал Героям АТО. Більшість транспорту прибрали, дещо ще на вулицях.
Назад вертаємося знову через Романівку. Тут під руїнами мосту лежать досі кілька розбитих машин. Згадуєш, як тут героїчні Ірпінська тероборона та наша 206-та прикривали собою людей, які під кулями виривалися з пекла. Далі до краю Києва лише бетонні загорожі, протитанкові їжаки та останній блок-пост уже біля крайніх будинків. Знову повертаєшся в світ, де мало що нагадує про війну. І ще одне. Просто поїхати зівакою туди не можна. На блок-постах чужих не пускають. І правильно.
Отакий досвід. Його важко описати, якийсь сумбур у почуттях. Особливо, коли на це накладається, мабуть, найбільш знищений у всій Бучі дім твоєї родини. Але про це трошки далі.
Це кілька світлин з Бучі. Обидва міста (Буча й Ірпінь) не сильно поруйновані. Тут ті шрами війни, які були дорогою. Біля церкви, де булабратська могила не зміг сфотографувати. Важко. Якийсь згусток болю.
Решта - переважно по вул.Гостомельський. Там же розстріляний меморіал Героям АТО. І на останок - міст в Романівці - "дорога життя", якою змогли пройти не всі...
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
