Днями бачився в Києві з французькими журналістами.

Кажуть: ми захоплюємося. Ми були в Сомалі, в Афганістані, в Іраці, в Газі. Але ми ніколи й ніде не бачили такого гордого, сміливого, безбашенного й дружнього народу. Хочеться кожного обійняти, просто на вулиці... Кожен з нас хоче сюди повернутися, кожен з нас хоче тут жити!

- Добре, кажу, - але спочатку добре подумайте... Чи воно вам буде тойво...

- А найбільше нас захопив ваш гумор, кажуть. - Чорний гумор під час війни. Він вартий ЮНЕСКО. Як вам це вдається?

Зліва час здавався завмерним - фотографія кохання, обіцянки та сили. Він носив свою форму гордо, його плечі широкі, його очі стійкі, його наречена спиралася до нього з тихою відданістю. Вони виглядали готовими до майбутнього, яке здавалося впевненим.

Коли я вивчала історію в школі у мене завжди виникало питання - а що ж таке траплялося, що людство, досягши чергового піку розвитку, на той чи інший час, з водогонами, каналізаціями, розвитком культури, ремесел тощо, раптом знову, образно кажучи, поверталося в печери?