“До того часу, коли я 18-річною почала зустрічатися з Сашком Уреном, вважала всіх військових бездушними, цинічними, брутальними і навіть жорстокими, - каже 21-річна Аліна, уродженка Маріуполя, яка вже понад рік мешкає в Харкові.- Ще я була впевнена, що вони ніколи не бувають удома: цьому заважають вічні патрулювання, добові наряди, чергування на блок-постах. По факту виявилося, що Саша - ніжний, романтичний, суперуважний і домашній. Служба таки дає змогу займатися домашніми справами. Якщо, звісно, йдеться не про війну і не про полон...”.

У рідному Маріуполі дислокувалося безліч військових частин, і не дивно, що приазовські дівчата часто закохувалися саме у військовослужбовців. І навпаки. Подруга Аліни зустрічалася в Маріуполі з молодим лейтенантом, а його товаришем по службі виявився Сашко Урен. Він випадково побачив на мобільному подруги світлину Аліни і побажав із нею познайомитися.  “Я глянула фото Саші - і, хоча мала негативні стереотипи, погодилася, - згадує Аліна. - На фотографіях він виглядав позитивним і душевним”.

Виявилося, що “творчий почерк Саші” - це величезний букет червоних троянд, привезений ним зненацька до Аліни на роботу в піцерію, це буквально знімання з неї взуття і взування його, якщо вона дуже втомлена, годування за графіком дослівно з ложечки, коли вони обидва захворіли на коронавірус і були дуже мляві, готування чудових страв, коли дівчина, кухар за освітою, порізала собі руку.

“Також було дуже приємно спілкуватися по відеозв’язку з його мамою-харків’янкою, - згадує Аліна. - Від неї я дізналася, що Саша емоційний, непосидющий, комунікабельний, веселий. Коли йшлося про зустрічі з родичами чи друзями, Сашко був “душею компанії” і красиво співав...”

Відтворюючи в пам’яті січень і початок лютого 2022-го року, Аліна каже, що ті телеканали, які вони з хлопцем переглядали, чомусь постійно транслювали фільми про Другу світову. І якось, дивлячись один із них, Саша запитав кохану: “Ти мене будеш чекати з Війни?”. “Я замислилася, скільки теоретично витримала би, - каже Аліна. - За два тижні до початку повномасштабного вторгнення я й уявити не могла, що чекання буде не кіношним, а справжнім”.

У колі друзів та колег Сашка постійно велися розмови про новий виток Війни. Зрештою, вона тривала з 2014 р, і, до речі, ще одна подруга Аліни втратила там у 2018-му свого першого хлопця. Але як же не хотілося вірити у найгірше...

24 лютого 2022 р. сержанту Олександрові Урену зателефонували з роботи і сказали, що повномасштабне вторгнення таки почалося. Він зразу ж наказав Аліні евакуюватися з Маріуполя. “Але я відмовилася, - згадує дівчина. - Чому я маю покидати рідну домівку, та ще й без коханої людини? Я його тоді перехрестила на прощання (хоча раніше такого ніколи не робила) і сказала, що оскільки виходжу з квартири остання, то наш спільний ключ від квартири поки що тимчасово буде у мене”.

Потім у місті оголосили повітряну тривогу. Пара у перший день повномасштабного вторгнення ще не знала, що вона триватиме місяцями... 24-го ж Аліна поїхала до своїх батьків в інший район Маріуполя, а там уже не стало світла, почалися постійні обстріли градами і зник Інтернет-зв’язок.

“28-го лютого до нас із батьками прийшли бійці ЗСУ і сказали виїжджати з міста, - ділиться Аліна. - Ми категорично відмовилися. Правда, поїхали на нашу з Сашею квартиру, бо там іще був зв’язок, світло і вода. Але мама наступного дня таки повернулася до тата, та й і я разом із нею”.

Потім почалися взаємні смс і зідзвонювання, але Сашко до квартири вже не повертався. “Згадую, як 1 березня, коли гради та бомби в Маріуполі були особливо нещадними, то у нього була хвилинка слабкості і він написав мені в смс прощальні слова і вибачення за все те, що я вважаю образливим. У мене почалася депресія. Мені не хотілося жити. Витяг “з того світу” мене тато: він просто переконав мене в тому, що Саша насправді - життєлюб і що завдяки своїй комунікабельності і активній позиції він зрештою знайде можливість вижити”. Тоді ж Аліна вперше в житті молилася і просила Бога залишити в живих всю родину й Сашу ...

“У районі моїх батьків було дедалі важче жити. У період з 1 до 8 березня ми готували їсти надворі, бо газу в хаті не було. Тоді ж і зв’язок із Сашею зник повністю… Ми вирішили переїхати в більш безпечний район, у будинок нашої бабусі. І, слава Богу, в той будинок 9 березня приїхав мій коханий!”, - згадує Аліна. - Тато мій уперше тоді його побачив. Раніше не хотів із ним знайомитися. Мовляв, якщо точно надумає одружуватися - тоді є сенс. А тут мій Саша - красивий, упевнений у собі і у формі. Так і познайомилися. Збережу в серці цю мить на все життя: саме з того дня я вважаюся Сашковою нареченою!”.

Хлопець того дня зізнався:  дуже боявся, що під’їде до бабусиного будинку, а будинку - нема.

Він попросив батьків Аліни, щоб ті відпустили дівчину з ним. Мав можливість завезти її до будинку з хорошим бомбосховищем... Батьки погодилися. “Так я опинилася у бомбосховищі в центральній частині Маріуполя, у приміщенні салону краси, де пробула до 15 березня... Був випадок, що бомба впала прямо коло мене - мене порятувала одна стіна, за якою я стояла… З батьками весь час зв’язку не було”.

Щодо батьків Аліни, то до травня 2022 р вони принципово не хотіли виїжджати з Маріуполя. Тобто два місяці поспіль ховалися від обстрілів у бомбосховищах, терпіли відсутність мобільного зв’язку, доступу до води, продуктів харчування... Але потім таки переїхали закордон, у Фінляндію...

У квітні і травні Аліна Сашка не бачила, але в ті рідкісні хвилини, коли вдавалося “зловити” десь мобільний зв’язок, обмінювалися повідомленнями. У квітні з “Азовсталі” Сашко коханій написав таке: “Як би ти тільки знала, як під загрозою смерті змінюються уявлення про цінності життя... І як хотілося б зараз з’їсти снікерса…”. Якось Аліна, згадуючи це, пішла до крамниці і купила снікерса. “Щойно мій наречений повернеться з полону, то у холодильнику на нього чекає снікерс”, - каже дівчина.

Остання смс від Саші прийшла Аліні 11 травня 2022 р. Він писав, що його підвищили у званні і запевняв, що у нього все чудово.

В середині березня минулого року Аліна вирішила покидати Маріуполь: Сашко, як і раніше, на цьому сильно наполягав, і життя в цьому місті стало таки нестерпним. “Вирішила переїхати до його мами у Харків... Пройшла десятки блокпостів. Усім росіянам, з якими доводилося при цьому спілкуватися,  дико хотілося плюнути в обличчя, але я стримувалася, - згадує дівчина. - Змушена була видалити всі фото з телефону. Документи сховала дуже глибоко. Так і проїхала”.

19 травня через побратимів Саші я дізналася, що мій наречений вийшов у полон. Також мені зателефонували з Червоного Хреста і про це повідомили офіційно.

За останні 16 місяців полону Аліна, рідні та друзі Олександра Урена бачили його двічі у росіійських телеграм-каналах. Він живий і, на жаль, під тиском нелюдів-росіян змушений був говорити на камеру якісь дивні речі... У лютому 2023 р деякі полонені, які повернулися з катівень рф в Україну, розповіли, що бачили його вживу, і що Сашко - незламний духом. Приблизно тоді ж Аліні зателефонував якийсь незнайомий пан і дуже дякував за те, що Саша його важкопораненого порятував навесні 2022-го на території “Азовсталі”. “Подробиць цього порятунку я не знаю, - каже Аліна. - Я би більше здивувалася, якби Саша цього не зробив. Сказати, що він людяний - це нічого не сказати. Виявилося, що  абсолютно всі мої стереотипи щодо військових стосувалися не українців, а росіян”.

Наречена, родичі та друзі сержанта Олександра Урена вже 17 місяців чекають на його повернення з полону. Поки що безуспішно.