Я бачила це вчора на Байковому кладовищі. Моє покоління помирає. Я бачила це вчора на Аскольдовій могилі. 

Моє покоління потопає в зів’ялих квітах, переплетених чорними стрічками. Матері мого покоління кричать, обіймаючи холодні тіла в закритих трунах. Діти мого покоління ненароджуються і одночасно ростуть сиротами. Двадцятип’ятирічні вдови мого покоління кричать холодними очима в порожнє майбутнє. 

Моє покоління посміхається з надгробних табличок. З табличок з роком народження 2002й, 1988й чи 1995й. Моєму поколінню навічно 19, 27 і 35.

Моє покоління сміливих людей, які трощили б системи і створювали нові. Моє покоління депутатів, які не встигли стати до трибун. Моє покоління відроджувачів культури, які не посмакують результат. Моє покоління, яке недопише статей і не закрутиться в перших весільних танках.

неВибачте ті, хто не відчуває війни, бо "свєт не виключають і ракєти над головою не свистять". Я дуже зла на вас, бо я війну відчуваю. У кожному неотриманому вчасно повідомленні з фронту чи в кожному отриманому "ми тиждень не їли, сьогодні нарешті поїмо". У кожній неконтрольованій сирені чи в заржавілому згустку їжаків серед вулиці. Я відчуваю війну, бо моє покоління тепер посміхається з надгробків і зникає безвісти. 

Я відчуваю війну, бо це війна мого покоління дорослих свідомих людей, які гинуть в свої 19 і в свої 39, аби вас не відволікав свист ракєт. 

Моє покоління помирає. 

Але моє покоління відродиться. Без вас. 
Моєму поколінню своє робити, моєму поколінню до свого йти.

Катя Чепурна