Моя прабабуся МАРІЯ САМБОРСЬКА прожила коротке, але, надзвичайно насичене життя. Про це свідчить біля 10 дітей, котрих вона встигла привести на цей світ перед тим, як навесні 1933 наїлася сирого зерна.

У нас не лишилося фот (а чи були вони?) і єдине, що залишилося від неї у спадок це переказ про моторний спосіб замішування тіста паличками, котрий я безуспішно намагаюся відтворити.

Ще у старій частині кладовища серед безіменних могил стоїть старий хрест, під котрим, згідно з сімейними переказами, лежить Марія і інші мешканці братської могили.

Хрест міняти не буду, а табличку - точно. 

***
І з цікавого. Колись, коли мені було 14 чи 15 і паростки національної свідомості продиралися крізь світоглядний морок 90-х я спитав у її наймолодшої дочки, моєї баби Мотрі: "А чо Ви не йшли в Київ, або просто не тікали з села?".

За її словами це було неможливо, позаяк їх не пускали.

На питання "Хто?" вона відповіла просто: на КА починається, на ЦАПИ закінчується (моя політкоректна форма для фб).

Тоді я узнав з перших рук про існування загонів, котрими просто оточували села і лишали їх населення помирати в лещатах смерті.

На той час мене вразила її апеляція до етнічного походження членів цих загонів. Навряд чи малограмотна колгоспниця з 2 класами освіти мала якісь націоналістичні ресентименти. Назвала так як тоді ідентифікували вбивць.

Ймовірних дідів тих 3% громадян України, котрі згідно з останнім опитуванням не визнають Голодомор 1932-1933 років актом геноциду.

Підозрюю, що це і є нащадки тих, кого в нашій історичній традиції іронічно називали "асвабадітєлямі", і чиї внуки зараз - фашистські колаборанти путінського рейху.

Мирослав Чайковський (Facebook)