З маріупольчанкою розмовляла. Говорить, до речі, бездоганною українською - вчителька української мови. Обходжу питання з рубрики "не на часі". Старанно обходжу, аби не заводитися. Та відповіді на питання з рубрики "не на часі" виринають повсякчас.

- У Маріуполі не було жодного бомбосховища. Може, десь і були, та нам про них не сказали. Зате нам сказали: ховайтеся на Азовсталі. Від моєї квартири до Азовсталі - 12 км. Це як? Ніхто не сказав...

Не можу це слухати. Просто вибухаю всередині. На Маріуполь орда поперла, на моє місто - ні. Якимось дивом - ні. Тому був шанс і час зорієнтуватися і вивезти дитину. 

Що би я робила на місці маріупольчанки?? Коли в сім'ї єдиному чоловіку десять років, немає ні авта, ні всіх грошей світу, за які пропонували вивіз з-під обстрілів у інших містах? Що би я робила? 

Чому ось це... ось цей... не дав людям шанс хоча б  пірнути у якусь мало-мальськи підходящу схованку?

Він ж слово "війна" заборонив вживати. І на державному рівні, і на  місцевому. Поки ракети не полетіли і танки не покотилися - "ні нада нагнітать, скабєєви ви істєрічні, давайте який-нить день єднання забацаєм і шаріки у небо запустимо - красіво ж, досить шо Данілов портить картину своєю унилою чорною кохтою".

Що я можу відчувати, крім люті, до цього ненависного чувака, який прирік мою дитину і мене на смерть? І те, що такий сценарій не втілився - Божа ласка і великий подвиг наших Захисників.

Та хто дав йому право  мільйонам людей підписувати смертний вирок? 

У нього не те, що руки в крові. 
Він сидить у якійсь клятій ємності по вуха у крові. А той, хто це заперечує - або клінічний "розумаха", або повністю поділяє відповідальність за його страшний злочин.

Svitlana Samarska (Facebook)