Як же радісно писати про наступ, коли ти далеко від зони бойових дій. Як же легко хотіти наступу, коли ти в ньому не братимеш участі. Як же хочеться нарешті йти в наступ, коли він для тебе перший. 

Важко лиш ходити в наступи. Особливо якщо він не перший. Коли лязгіт заліза змішується зі свистом моторів та криків командирів та мехводів. Коли на розпечене залізо тече перша кров, а гул розірваних снарядів стає одним суцільним шумом в вухах. Коли земля та повітря вібрує не зупиняючись, а твоє тіло сковує суцільний жах, і вперед тебе рухає тільки небажання зажмуритись від арти, що перемелює плацдарм для наступу та прорвані ворожі порядки. Коли ти прориваєш лінію оборони, і це не кінець, а тільки початок, бо ця лінія глибиною в кілометри, і кожна наступна лісосмуга чекає, щоби напитися твоєї крові.

Хто взагалі не відстрелює що і як відбувається - краще взагалі нічого не пишіть, порадієте колись, після перемоги.

 Юрій Горський