Поїхав я щойно за продуктами до магазину. То тільки в радянському кіні не їздили до булочної на таксі, бо непристойно. А ми юннати, та не комплексуємо. Машину взяли, яка була – подарований одним файним бізнесменом джип рубікон з прикольними такими колесами. Колись вона була його персональною втіхою, тому дуже доглянута та харизматична – з крутезною лебідкою, шноркелем, наче в адмірала Деніца, та усілякими модними наворотами. Поїхало зі мною наше славетне юнацтво у повному особовому складі – Даллас, Жук та Чех. Можливо, поїхали вони зі мною через те, що минулого разу я купив усіляких овочів, круп, картоплі, м’яса,  та іншого такого, та не купив чипсів та ред булу, через те вони на мене ображалися: «Нічого поїсти нам не купив!» але то окрема історія.
 
Я пішов до магазу, а юнаки наші лишилися біля автівки шуткувати та сміятися – така в них особлива прикмета, бо, як я багато писав, їм по двадцять років. Виходжу я з пакетами, та бачу таку картину: стоїть наш гарний рубікон, мов цяця. Біля нього стоять всі такі круті у мультикамі воїни світла Даллас, Жук та Чех, молоді, красиві та веселі, й усе це залито божественним серпневим сонцем. А над ними таке небо, що, як казав один комерс – «Неможливо! Наливай!» Та це не все. Бо на тому боці вулиці бачить їх прекрасна та юна дівчина з великими та виразними очима… третього розміру. Й от вона, наче загіпнотизована цим дивовижним видовищем, майже біжить до них, а стояли вони так трикутником чи колом, так вона заскакує у самий центр цього кола та каже пацанам так дуже багатозначно: «Мальчики! А как ваша машина называется?” Та поглядом так – піу! піу! Та віями так, наче метелик. Вродлива дуже дівчина.
 
А вони такі, невдоволені, що хтось заважає їм іржати, дивляться на неї як королева на гівно та кажуть так зверхньо, холодно та відсторонено: «Так от написано. Прочитай, та дізнаєшся!» Відвертаються від неї та продовжують перервану бесіду.
 
Ай! Я мало не жбурнув пакетами в них. Ну як оце так можна!!! Це ж той! Не поспілкуватися з такою гарнюнею! Я був майже невтішний. Я про себе не кажу – мені за статусом неможна, та я в 2,25 рази старіший за них, сивий сурйозний чоловік. Але їм, йопт, зелене ж світло усюди!
 
А що було далі? Та нічого не було, сіли ми у рубікона та поїхали собі, а вона так й лишилася стояти там. Вони на неї навіть не глянули! А там було на що! Навіть не бібікнули, тьху! Плюнув я та врубив назарета, тим й врятував мою тонку психіку. А далі можу тільки процитувати мої роздуми про нашу молодь, які так люто зносять в ФБ усюди, де тільки дотягнуться:
 
Наші наймолодші хлопці у підрозділі - вони майже діти, та відношуся я до них, як до дітей. Вони ще й не жили. Вони не бачили ще нічого у житті. Вони не були ніде. Вони не вміють знайомитися з дівчатами. Не знають, як з ними розмовляти. Бо ще кілька років тому були школярами.
 
Вони не вміють жити та не знають, як це робиться. От поїхали вони перед війною у Польщу збирати ягоду, ви думаєте, що вони собі купили на ці гроші за працю, на якій можна здохнути? Вони купили форму та бронежилети. Бо почалася війна, й вони пішли на цю війну, та єдине, про що вони просили для себе - щоб їх записали до одного підрозділу, щоб бути разом.
Тепер вони на війні. Та єдине, що вони вміють у житті - вбивати окупантів. Це вони роблять перфектно, бо мали час навчитися - це божевілля продовжується майже півроку, а ми й не помітили. А вони утрьох - один з найрезультативніших екіпажів ударних дронів. Вони, троє друзів з дитинства, можуть те, чого не може жоден Су-25. Вони стали крутими спецами за ці півроку. Кожен з них вбив рюзьких більше за будь-якого спецпризначенця.
 
Але вони не знають, як це - зустрічатися з дівчиною. Працювати на нормальній роботі. Витрачати гроші на себе та свої забаганки, а не на бронежилети. Подорожувати світом. Обирати, де вони відпочиватимуть наступного літа та якою авіакомпанією туди летітимуть. Дбати, щоб квітки було куплено за півроку, бо тоді нормальна скидка. Планувати своє життя на роки уперед, знаючи, що плани здійсняться, бо - ну що може заважати?
 
Загарбники відібрали їхню молодість.

Та її ніколи вже не буде, бо коли скінчиться війна, вони будуть вже не парубками, а дорослими чоловіками, навіть якщо війна скінчиться просто зараз, вони будуть вже дорослими, бо подорослішали на війні та стали воїнами, які пройшли її. Вони будуть ветеранами. Як це - бути ветераном, коли тобі трохи більше двадцяти? Я, гіпотетично, розумію, як бути ветераном, коли вже більше сорока п'яти - дякувати Богові, більша половина життя була прожита до війни. То ж можна остаток й ветераном, нехай буде.
 
В мене була моя студентська юність, та я скористався нею на двісті відсотків, жадібно хапаючи кожну мить, бо знав, що це не повториться більше ніколи. Були світанки поряд з дівчатами та чудернацькі попойки в общазі. Були гори та були "ці ночі в Криму", як співа друг панішерів Хливнюк. Була романтика та смішні дурощі. А потім, коли я подорослішав, я об'їхав кілька десятків країн світу, жив у найрізноманітніших місцях - від хостелів Скандинавії за п'ять євро до готелів Мексики на шість зірок, де персональний метрдотель тримав теплі рушники, стоячи біля ванної, а відкоркована пляшка шампанського просто викидалася, якщо ставала теплою.
 
Я багато чого побачив та встиг, особлива гордість - мої діти, до яких я також встиг. Через те я воюю з легким серцем та ні про що не жалкую. Бо в мене була моя юність, мирна, щаслива, безтурботна, безхмарна, вся з сонця, неба та свободи, та відчуття всемогутності та безмежжя життя. Та я узяв її всю, так, що якщо б мені запропонували прожити її знов, мене б вже на це не вистачило. Але за наших хлопців мені дуже боляче. Бо серед усього, що ми втрачаємо на цій війні, вкрадена юність живих, здорових, начебто неушкоджених ззовні наших дітей болить мені чомусь найсильніше, хоча б, здавалося - он скільки жахів жахливіших.
 
Ось чому я, сива людина, що хвацько мчить до 50-річчя, яке вже десь поряд, знищуватиму ворога, без ненависті чи якихось рефлексій, навіть з байдужістю, яку відчуваю останнім часом, бо це - просто робота, яку не можна кинути незавершеною. Бо тоді все почнеться знову. Бо тоді все це марно, що ми робимо. Та знищуватиму їх будь-де, де буде наказ: на Запоріжжі, Херсонщині, під Миколаєвом, у середмісті Донецька, у Курській області чи у Підмосков'ї.
 
Бо занадто багато в нас усього вкрадено, понівечено, зруйновано, вбито. Немає, здається, вже нічого, що не було б спаплюжено ордою навкруги мене. Не лишилося нічого неспотвореного за ці півроку. Так, рахунок за все це вже виставлено. Але має бути хтось, хто дбатиме, щоб цей рахунок був сплачений. От ми й подбаємо. Нічого, що ми майже діди. Бо правильно, щоб в наших дітей була їхня юність. Через те я налаштований робити нашу працю до останнього,  де б це не було, та не має шляху назад, бо його й не було ніколи.
 
Бо неможна так.

Дмитро Томчук