Їдемо під зливою. Водій боковим зором помічає на узбіччі людину з дитиною, на велосипедах. Здаємо назад. Відкриваю двері. Хлопчик років 5 і чоловік. Кажу - не бійся, стрибай сюди. Застрибує. Водій кладе у багажник маленький велосипед.
Щоб розрядити обстановку, говорю до малого: 
"- Знаєш куди їхати?
- Так! Я покажу поворот.
- А з ким то ти стояв, з татом?
- Ні, з дідом. А тато в мене загинув.."

Абсолютно дорослим виваженим тоном. 5-річний чоловік.. рахую до 10, щоб ковтнути сльози. Доїжджаємо. Бабуся біля воріт зустрічає малого. Дякує. Розчулений дід дорогою назад кричить - "Мені жінка каже - ти кому дитину віддав?? А я кажу - це самі надьожні люди, це воєнні".

Нам з цим жити. Ще дуже довго. Рахуємо до 10, ковтаємо сльози. І використовуємо найменшу можливість допомогти. В Бога нема інших рук, крім людських…

Міла Литвиненко