Отакого металевого підараса на днях лікарі витягнули з коліна. Залишиться на пам'ять про мої короткі, але яскраві стосунки з російською 120-мм міною під Дементіївкою.

Ще декілька уламків залишились у тілі, один з них у легенях. Є ще один, я знаю де він, але лікарі ще не знайшли, а я їм підказувати не буду, нехай шукають (спойлер: у мочці вуха).

В цілому у мене все добре, бо я живий, а в тому бою не всім так пощастило. Тому нема чого нити, я радію і лікуюся.

І хотів передати вам ось що.

Посміхайтеся.

Жартуйте. Смійтеся. Ржіть, як ті коні, кожного разу, коли маєте таку нагоду.

Повірте, вам ще буде боляче в житті. Так боляче, що біль перетворить вас на комочок сліз і нервів. Але якщо зараз не ця мить — посміхніться. Не втрачайте момент.

Посміхайтеся, що б ви не робили. Посміхайтеся кожного разу як можете. Тримайте посмішку так само міцно, як особисту зброю.

І їбаште з цією посмішкою на обличчі. Їбаште, як можете. Їбаште, бо іншого шляху все одно нема.

Їбаште з настроєм. Бо інакше який сенс.

Їбаште, котики. Ведіть себе погано.

Ще потанцюємо.

Юрій Гудименко