Історія з гірким післясмаком.

«Дівчата, мою подругу разом із її сусідкою забрали в Маріуполі й вивезли на росію. Допоможіть, треба їх повернути!», - сполошилася пару тижнів тому наша мама.

Подрузі та її сусідці – обом за 70. Мама каже, вмовляла її ще на початку війни виїхати з міста, але та, як це часто буває з літніми людьми, не наважилася.

Бабусь забрали прямо з підвалу й вивезли в Тольятті. Поселили в санаторії. Перший час у них працювали українські сімки, вони зідзвонювалися з мамою та своєю дочкою у Бердянську, плакали й благали їх витягнути звідти. Ми поповнювали телефони і обіцяли зробити все можливе.

І шукали варіанти. МЗС опублікувало перелік посольств України за кордоном з рекомендацією звернутися до найближчого у разі примусового вивезення. Зазначеним 13-тьом дипломатичним установам доручено надавати необхідну консультативну та консульську допомогу для забезпечення повернення громадян в Україну. Ми звернулися до двох найближчих: Білорусі та Грузії. Відповіді не отримали.

Чесно, я на посольства й не дуже сподівалася. Трохи раніше мені на запит з посольства України в Білорусі щодо колеги, якого ймовірно вивезли на територію Білорусі, відповіли таке:

«Доброго дня,

Нажаль, білоруська сторона не ділиться такою інформацією. Разом з тим, наразі відсутні факти щодо примусового утримання громадян України в Білорусі. Практично усі наші співвітчизники, які вимушено опинилися в Білорусі можуть вільно пересуватися та мають доступ до телефонного зв’язку.

В будь-якому випадку Посольство взяло зазначену ситуацію на контроль і, у разі отримання додаткової інформації щодо українського громадянина, невідкладно інформуватимемо».

Утім, повернімося до наших бабусь.

Ми звернулися до Національного інформаційного бюро. Про це я окремо писала у попередньому пості. Трохи впала в ступор після запитання оператора «А Маріуполь це яка область?». Заявку прийняли, на тому все.

Бабусі терпляче чекали, донька у Бердянську хвилювалася. Старенькі розповідали, що до них в принципі ставляться добре, годують смачно, лишили навіть українські паспорти. Видали російську сімку, тож у них працювали українські й російські номери.

Зрештою з дофіга різних волонтерських організацій відгукнулися єдині - «Помогаем уехать». Анкетні відповіді на запитання переросли у живе спілкування, дівчата самі мене смикали, щоб якнайшвидше отримати інформацію і виробити оптимальний план дій.

На усе це пішло тижня два. Одного дня зв’язок з бабусями перервався. Ні на українські, ні на російські номери додзвонитися стало неможливо. Це дуже ускладнювало роботу, бо було купа організаційних питань, без яких неможливо спланувати їхнє повернення, та й зрештою, як їх вивозити не маючи комунікації з ними? Донька у Бердянську почала замислюватися, щоб поїхати в Тольятті.

Кілька днів пішло на відновлення зв’язку. Себто пошук зв’язкового в росії. Була підозра, що українські номери заблокували, а з російськими номерами Україну просто не з’єднує. Тож шукали людину в рашці, яка б могла їм подзвонити. Знайомі й навіть родичі прямо відмовлялися, з формулюваннями різного ступеню похуїзму, утім знайшовся старий друг юності, який був радий допомогти. Він знайшов лівий номер телефону – бо ж в рашці усі розмови палять – і подзвонив бабусям.

«Ти, кажу, розпитай у них, головне: чи можуть вони вільно пересуватися. Якщо вони можуть узяти й поїхати звідти – це один сценарій. Їм розроблять логістику, дадуть необхідні контакти й допоможуть дістатися безпечного місця, а потім і Батьківщини. Якщо ні – хай тобі дадуть згоду на зустріч із адвокатом, і до них виїде адвокат».

Так я наказала зв’язковому згідно інструкцій волонтерів.

Виявилося, що у бабусь закінчилися гроші, тому з України ми додзвонитися не змогли. Мій знайомий закинув їм трохи на картку.

Але виявилося, що вже й не треба.

«Люда, вони не хочуть».

ЩО?

…

Бабусі, які три тижні тому ридали в трубку «Допоможіть!», уже нікуди не поспішають. Їх ніхто силоміць не тримає. Вони можуть у будь-який момент покинути територію санаторію і поїхати додому.

Але їм там норм. Вони добре їдять і ходять на концерти. «Ми перечекаємо тут, доки все не скінчиться, а там видно буде».

Всмислє «там видно буде»?

Можна було б дивуватися, офігівати, поблажливо поставитись до віку чи навіть не довіряти зв’язковому (хоча тут я упевнена на 100%), але апофеозом стало сьогодні повідомлення від бабусиної дочки з Бердянська.

Вона з сімє’ю переїжджає до росії, бо «ну ти розумієш, невідомо ж, чи буде Україна взагалі».

...

Я тихенько закрила файл, дала відбій волонтерам і увімкнула Арестовича. Слухаю про те, що примусове вивезення росією людей з окупованих територій – це майже геноцид та торгівля людьми.

Людмила Шикота