Шматки від іграшкового дитячого візочка.

Залишки гойдалки.

Руїни будинку.

Це наша дача у селі на Київщині. Від оселі, яку з любов’ю майстрував для нашої родини мій чоловік, не лишилося нічого.

Після того, як росіяни дозволили нам втекти звідси, тут місяць був їхній командний пункт та медсанчастина.

Дивлюся на ці кадри і не вірю, що тут влітку гралася у надувному басейні наша Мілка. Не вірю, що тут ми почувалися у безпеці перші три дні війни. Аж поки не прийшли російські танки.

Більше немає родинних чорно-білих фото, на яких - ціле життя.

Більше немає картин українських художників, які Саша збирав 25 років.

Сліз теж немає.

Головне, що ми живі.

Я, певно, воліла б ніколи туди не повертатися і не бачити цього жаху на власні очі.

Але Alexander Kamenets сказав: «Я вже пустив тут коріння. Як і сад, який я посадив - і він уцілів. Тож ми неодмінно все відбудуємо».

Анна Панова