"Янголятка"

Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.

А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?..  Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»

Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
«Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»

Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю -
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?

Там чорти начепивши хрести  мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.

Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано-  хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без  черги.  Без строків. 

Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»

Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть,  як лелека, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.

 Гліб Бабіч