Їдемо з аеропорту в таксі в наш тимчасовий дім.
Таксист питає: Are you ok?

Кажу:  та да, просто трохи втомилась, важка дорога. Майже 30 годин за добу в потягах, авто, а зараз от з літака... А завтра ще купа справ...
Він оглядаючись назад: this is all with her?- киває на Марі.
Посміхаюся і відповідаю що звісно with. Це ж дочка, куди я її діну.
Чувак знову не вгамовуючись питає чому я не залишила її вдома, це ж важка дорога
Розказую, що ми з України, if you know what it's mean about
Він одною рукою лясь себе по лобі: oh my God! Are you really stay here alone with daughter? Without family? Husband? Mummy? etc
- ствердно киваю.
У нього в очах якийсь жах намішаний з нерозумінням.
Питає далі. Чому ми були змушені так подорожувати
- передавали додому зброю.
У чувака повний випад.

Далі мій спіч на хвилин 15 про те що рашка робить, про Бучу, Ірпінь, як вся країна прокинулась від вибухів, про те що ці виродки роблять, і як ми воюємо 8 років вже... І що ця поїздка була супер важлива... That's why...
Перериваю свій емоційний діалог, бо побачила макдрайв. 
- а можеш зарулить взяти каву, бо мене вимикає, а нам ще їхати...
- та, можу. No problem...
Зарулюєм, протягую кеш, аби розрахуватися.
Каже: та приїдемо і тоді.
- ну ок.
Довозить, допомогає нам з Марійкою вийти і такий:
Будь ласка, давай без грошей, я хочу для тебе щось зробити. Моє серце з Україною. Я з Іраку. Ви дуже мужні Люди.
Не ображай мене. Кава, поїздка, все за мій рахунок. І ще: протягує Марі пакет...
Допомогає вигрузити сумки до ліфту, ми прощаємося, чувак мені засовує 30 євро двадцяткою і десяткою і каже: це моя частка теж, я не дуже багатий, але коли будеш знову купувати зброю— доклали це туди.... Ти і твоя дочка і вся твоя родина— ви супер люди. Ви обов'язково переможете.
Удачі.

Заплакала я вже вдома.
Відкриваємо пакет, а там два чізбургери, чікен наггетс і кисло-солодкий соус...

Хочу запам'ятати це.

День, коли ми трохи більше за  добу накатали/налітали майже 30 годин і нам обійняв  мужик з Іраку, чиє ім'я я так і не запам'ятала.

Daria Rudykу