Осінь. Моє місто знову гуде генераторами, рівний бас, що тримає на плаву наші ранки. Дзвінок мами приходить, як завжди, раніше кави. Він просочується крізь дрімоту і гортання стрічки новин, мамин голос насторожений і теплий. Я кажу: «Все гаразд», і відчуваю, як у слухавці вирівнюється її дихання, аж допоки я буденно не додаю «У нас немає ні світла, ні води». Пауза. Питання «і як ж ви?» мамине хвилювання зрозуміле і висить у повітрі, немов лампочка, що не спалахне сьогодні.

Моя відповідь проста, майже непристойно проста для часу великих страхів - усе буде добре. Незручно - так. Холодніша підлога, темніший коридор, довші черги до розеток. Але в масштабі серця це дрібниці. Головне щоб витримав фронт і встояла інфраструктура: невидимі нерви країни, по яких біжить життя.

Гул генераторів для мене це не про поломку, а про стійкість. Про те, як місто перетворює шум на обіцянку. Ми звикаємо не тому, що байдужі, а тому що відповідальні: налаштовуємо графіки, переносимо зустрічі, ділимося подовжувачами й теплом. Ми вчимося жити з тим, що хотіли б перемогти, і тим самим не даємо йому перемогти нас.

Осінній вітер зносить листя з балконів, а ми - пил із надії. Ми не романтизуємо труднощі, ми їх організовуємо. Кожен ввімкнений генератор це коротке речення про свободу в теперішньому часі. І коли вечір знову ввімкнеться над містом, ми, як і завжди, триматимемося: не за ілюзії, ні… а одне за одного. Тому що гуде не лише залізо - гуде наша витривалість. І це найнадійніше світло.


Літвіщенко Анна