в моєї дитини висока температура, вона мала б лежати в ліжечку, набиратися сил, перемагати хворобу. але через бомбардування Києва ми сидимо в коридорі. в нас немає укриття, немає дві стіни, але коридор хоча б без вікон, тому ми тут.

підскакую від кожного вибуху. стіни і вікна колотяться і я теж. вибухи перемішуються з пострілами. гримить і бахкає. собака бігає туди-сюди, постійно облизується, сковтує слину, боїться.

в нас у будинку є величезний пес Буч. сусід волонтерив у Бучі, після звільнення і кілька днів підряд бачив, як вулицями бродить самотній розгублений пес, який очевидно втратив родину під час окупації. сусід пожалів, забрав його в свою сім'ю, назвали Бучем. Він гарний, розумний і дуже великий, але страшенно боїться вибухів. після таких ночей, як оце зараз, Буч відмовляється виходити з квартири. а в нього такі розміри, що на ручках його не винесеш. минулого разу терпів у туалет 16-ть годин. така собі велика-маленька дитина.

хочу спати. хочу спати в своєму ліжку. хочу прокинутися вранці. хочу, щоб усі російські ракети, шахеди чи бомби повернулися в росію і розірвалися там, в себе вдома, на будинках тих, хто їх запускає.

Ляля Озерчук