Прокинулася у сльозах: наснився кордон три роки тому, у якихось химерних переплетіннях побачила людей, з якими стояла у довжелезній черзі на пункті перетину.

Три роки тому, на початку березня, я побачила таке, що, напевно, памʼять заблокувала через надмірну концентрацію емоцій.

У той день кордон переходила, в основному, Київщина. Сірі жінки з порожніми очима сідали прямо на землю на польській стороні. Чи розуміли вони, де вони і що з ними сталося?

Розуміли ті з них, яких щойно буквально силою відривали від чоловіків - вони залишалися в Україні, чимало уже були в пікселі - видно, проводжали родини і.. туди.

Літня пані поряд з нами - у інвалідному візку. Волонтери впихнули їй якусь пачку, вона притиснула її до грудей і не їла. Але навіть її руки вказували, наскільки вона голодна.

- Чому ви не їсте? Давайте я відкрию печиво.

- Я неакуратно їм, я накришу…

- Їжте, будь ласка, я приберу.

Господи…. Я потім почистила їй пальто.

Діти, які брали по одному соку і печиву, якими були заставлені столи - волонтери привезли всяку всячину. Тихі діти тихо брали маленьку пачку соку.

Десятки порожніх машин вздовж довжелезної черги. Сказали, що напередодні була така черга - на багато кілометрів - і люди не витримували, залишали авто і йшли пішки через кордон.

Поляки із заплаканими очима - прикордонники, волонтери.

Я залишила малого з польським поліцейським і погнала назад, до свого водія, бо нам треба було проскочити кілька областей до комендантської години. Так, малючок пробув біля поліцейського близько години, там сталася певна накладка, до нього уже мчала донька, але все ж.. Це про довіру до приймаючої сторони.

Пишу плутано, безладно, емоції переповнюють.. Я буду згадувати це через багато років, якщо доживу. Зараз ще не на часі.

Тоді я перетнула кордон назад і повернулася додому. Але, Господь свідок, якби я знала, що відбувається на Житомирській трасі за кілька десятків кілометрів, я би бігла стрімголов, куди очі бачать.

Лише за місяць, коли зайшли наші і показали те пекло, я усвідомила, яке неймовірне диво сталося, що ці скоти не дійшли до нас…

Найбільше диво у моєму житті завжди асоціюватиметься із ЗСУ.

Світлана Самарська