ДОНБАС.

Довгий допис про поточну ситуацію.

Напевно, можна сказати, що останній рік ми фактично живемо на Донбасі.

Ми відчуваємо зміни настроїв, зміни меж окупованих територій, і пропускаємо через себе місцеві проблеми, як свої.

Кожен раз, коли ми сюди приїжджаємо, ми наче повертаємося додому - тут нам не страшно ніколи.

Тут будь яка проблема вирішується на раз-два без створення надлишкового потенціалу: вночі ти можеш знайти козяче молоко для новонароджених кошенят, прихисток для вагітної віслючки, нагляд для 11 голодних козенят і, якщо б ми евакуювали з Красногорівки зебру, ніхто б не здивувався зебрі, спитали б тільки - «Як ви взагалі потрапили зараз в Красногорівку?».

Тут наші найкращі волонтерські спільноти, наша зграя та тил - так було завжди, крім зараз.

Змінилося все.

Повітря, небо, горизонт, люди.

Дороги.

Тепер перед кожним заїздом на евакуацію в «гостру зону», назвемо це так, потрібно актуалізувати дані не з ранку на день, а кожну годину.

Ще позавчора ми забирали тварин в зачиненому будинку в Миколаївці, встигли буквально на день.

Вчора наша точка в Орлівці під Новогродівкою була у 800 метрах від позицій росіян, але за пару годин вона була вже окупованою.

Зараз ворог стоїть за 10 км до Покровська, нашої тилової донбаської столиці, а рух в Павлограді паралізований весь день із-за великого прильота по центру.

Селідово ще пару місяців тому був відносно цілим, сьогодні складно знайти цілим хоча б підʼїзд.

Новогродівка тримається ледь-ледь, і ми всі розуміємо, що далі.

ЛЮДИ

масово покидать свої домівки, і добре - якщо є куди.

Сусіді багатьох з них поховані на власних городах та у абрикосових садках - ви не уявляєте, який врожай цього року в Торецьку.

Земля просякнута курагою та кровʼю.

Заявки на вивезення тварин «заберіть куди-небудь» множаться в агресивній геометричній прогресії.

Ні, не тому, що люди підлі егоїсти, хоча мені складно заперечити катастрофу гуманізму, вона є.

А тому, що:

- В більшість еваків не беруть з тваринами

- В переважну більшість житла не беруть з тваринами

- Старі, лежачі, хворі, самотні - майже приречені і самі, і з тваринами, у них немає рішення для всієї своєї зграї.

Так, є сильні люди, здатні вирішити що робити з цим своїм новим життям.

Але хіба ми всі народжені сильними?

В наших евакуаціях ми бачимо різне.

Так, ми знімаємо тварин з ланцюгів інколи без заявок.

Інколи мертвих.

Такі люди були, є та будуть.

Но більшість тих, хто лишає нам заявки зробили все, що могли на цей момент - дзвінок.

Інколи дія - це навіть один дзвінок.

Єдине, чого достатньо в прифронтових регіонах - це гуманітарки, в деяких селах люди можуть жити на свої запаси рік.

Не вистачає рішень та уваги.

Системних рішень - що робити, куди бігти, коли грошей немає.

Уваги - визнавати суспільством, що люди гинуть і там. Кожного дня кількість тих, хто гине на Донбасі, перевищує кількість загиблих в Охматдиті.

***

Два стареньких - дід та бабуся, виїхали з Нью Йорку якимось дивом, зі своєю старенькою вівчаркою.

За кермом діду стало погано і він просто став на трасі.

Два пакета речей, собачий корм.

Вони не мали куди подітися, ніхто не хотів брати їх з собакою.

Це вирішила добропільска волонтер Віка Жидкова, знайшла їм місце для проживання.

Один випадок.

А скільки їх?

Наскільки б менше було ризику, для всіх, за наявності системного рішення для «незручних родин»?

Вони існують. Їх багато.

Вони цілодобово пишуть нам на всі месенджери та номери.

Різні небагаточисельні волонтери цілодобово когось вивозять, доставляють, влаштовують - але ми всі не маємо великого ресурсу, це очевидно.

А, якщо таке системне рішення є, чому про нього немає жодної інформованості?

Чому ця величезна проблема - евакуація родин з тваринами -не вирішується системно жодним великим фондом, жодною державною інституцією?

Як і решта невирішальних проблем мешканців сірих та майже сірих зон?

Хочу, щоб про це говорили.

Щоб невирішувальні проблеми мешканців сірих та майже сірих зон були почутими.

Лала Тарапакина