Мені кілька разів сниться сон. Я іду Лондоном. Не центром, а десь "на задворках". Або стою на Олександрівському мосту у Парижі. Там де знімали фільм Ангел А. І я розумію уві сні, що я не у відпусці, не у відрядженні, ні по справах. Я тут назавжди. Це мій новий дім. Нова батьківщина. Я прокидався від мурах.

Так, я люблю подорожувати. В подорожах є одна приємна річ – ти повертаєшся додому. Ставиш чайник, дивишся у вікно, відкриваєш його і закурюєш цигарку. І кайфуєш. Тому я не хочу жити в Мадриді, чи Копенгагені. Там вікна інші, цигарки дорожче, чайники довше закипають. Я завжди повертаюсь до Києва.

Для мене це страшний сон –жити в іншій країні. Я не можу себе уявити мешкацем Рима, чи Берлину. Я старий для цього лайна. Я хочу дихати ароматом київських акацій. Хочу пити каву на Хрещатику, сидячи на лавці. Хочу кожен раз мандруючи вулицею Предслав"янською згадувати, як народжувалась Варька в пологовому. А я приїхав на пологи трохи під шафе. Ну, так сталось. Натомість, вже під час пологів я вже був «як скло». Варька нічого не помітила.

Я хочу їздити в Кременчук до моїх батьків і купляти шкарпетки і труси на місцевому риночку. Там реально круті речі. Хочу бігати в футбол на стадіоні Спартак, волати на гравців і пити після матчу лимонад з друзями, на яких кричав.

Хочу випивати на Подолі в барчику «На просекко». Або в пабі «Амігос». Там мій друг знову після 4 пива буде писати колишній. А я не буду. Я буду писати майбутній.

Слати фото нашого собаки. І варіанти дизайна нашого будиночку. Я хочу вболівати за Динамо, навіть якщо тренером призначать Йожефа Сабо.

Я хочу зранку чути в у ранковій маршрутці «Хто за проїзд не передав?» Я знову хочу бачити Притулу у «Вар»ятах». Хоча його я хочу бачити більше все таки в парламенті. Та дуже хочеться дочекатися нового покоління політиків, в Раді, в Кабміні. І щоби мені реально хотілось йти на вибори.

Тому, що кожен раз, коли чую «Пливе кача» на очі навертаються сльози. З друзями ми згадуємо, як ми чергували на «Задньому проході» 17 київської лікарні. Обороняли від тітушок, але тоді вони не прийшли. Перелякались.

Я хочу на Ігоревській у першу годину ночі кричати своєму другові Максу Курочкіну «Макс виходь, ми на гойдалках!» Я хочу жити тут, щоби побачити, як в Україні частіше відкривають дитячи садочкі і лікарні, замість ломбардів і ресторанів. Я не проти ресторанів. Відкривайте! Але нехай там не буде «руського шансона». Ніколи.

Я хочу писати книжки. А потім на презентації "червоніти" від того, що прийшли героїні твоєї книжки. Я хочу приносити коханій в ліжко сніданок яешню з українських яєць. Ну, якщо захоче - смаженій на салі.

Я хочу колисати свого сина українським гімном. Я хочу заходити в церкву, без страху бути сприйнятим не так, або той, що нічого не знає.

Я хочу пити чай по неділях у колі сім"ї і нашого сімейного лікаря. Ну, нехай його візити на цьому і обмежаться. Я хочу приїжджати в Туреччину або Єгипет і бачити, як ссуться по кутах «туристи - брати менші» від тризуба на моїй футболці. І написом ЗСУ.

Я хочу, щоби мої діти не сиділи в телефонах, а мандрували світом, вивчали мови. І я хочу, щоби я міг це їм дозволити.

Ми всі ідеалісти. Так чи інакше. І віримо в краще. Я вірю, що всі наші жертви не дарма. Що ми не «просремо» після нашу ПЕРЕМОГУ. Я маю на увазі, не змарнуємо час на чвари після Перемоги. Тому, що ми всі віримо, що переможемо. Навіть ті, хто втомилися, все одно вірять.


А на небі на нас споглядають ті, хто віддав, за це своє життя. Кот, Базель, Майстер, Захар, Граф, Медик, Пастор, Сашка Бондаренко і тисячі інших. Небесні тисячі. І вони там дуже образяться, якщо ми тут будемо вести себе погано. А ми так чи інакше туди до них потрапимо. Memento More.

Михайло Шаманов