Малий таке видав, що мені заціпило. Не скажу, що ми увесь час говоримо про війну. Мені здається - здавалося - він думає про футбол значно більше, ніж про війну. 12 років - цим все сказано.

Аж тут:

- Мені треба піти працювати курʼєром якнайшвидше.

- Чому курʼєром? І чому такий поспіх?

- Треба гроші заробити. А куди мене візьмуть у такому віці?

- Ну, у нас немає потреби, щоб ти працював, слава Богу. Вчися, думай, ким хочеш стати, дорослішай.

- Просто коли я піду воювати і загину, я не хочу, щоб ти гроші тратила на похорон.

Він так подивився! Очі повні сліз.

Я просто скамʼяніла. Я не знала, з чого почати.

Потім пояснила, що воювати йдуть, щоб захищати країну, а не гинути. Що у нього неправильне налаштування. І що поки дійде його черга, то ми, дасть Бог, переможемо.

Багато говорила.

Але мені так херово, що не знаю, на кому зігнати злість, Думаю, якщо мама ще раз скаже: «ну, вони все ж мої сестри», то розсваримось вхлам.

Але мама такого вже не скаже.

Йр, от і все.


Світлана Самарська