У центрі села Дибинець відбулася подія, від якої стискалося серце кожного присутнього — урочисте відкриття Алеї Слави. Цей меморіал став місцем вічної пам’яті дванадцяти жителів Дибинецького старостинського округу, найкращих синів громади, які віддали свої життя за волю та майбутнє України.
Щоб розділити невимовний біль рідних загиблих Героїв та схилити голови перед подвигом захисників, на заході зібрався майже увесь старостинський округ на чолі із Володимиром Івановичем Шнуренком, міський голова Віталій Миколайович Хоменко та жителі сусідніх сіл.
Здавалося, сама земля Дибинець плакала разом із людьми: тут не було чужих, адже біль від втрати — один на всіх. Почесну й надзвичайно щемливу місію виконали юні україночки. Вони трепетно відкрили портрети Героїв, знявши захисні синьо-жовті полотна, та поклали перші квіти до підніжжя банерів.
Світлу пам’ять воїнів — Вовченка Олексія Анатолійовича, Руденка Сергія Володимировича, Гребеневича Василя Миколайовича, Батури Ярослава Сергійовича, Якубовича Антона Павловича, Тимошенка Олексія Олександровича, Кирієнка Сергія Вікторовича, Момотенка Юрія Васильовича, Павлюка Василя Петровича, Лісіченка Максима Костянтиновича, Коваля Ігоря Миколайовича, Шкараби Олексія Миколайовича — присутні вшанували хвилиною мовчання, під час якої було чути лише тихий плач матерів, дружин, дітей… Тугу за полеглими піднесло увись спільне богослужіння: молебень за упокій душ українських захисників провів отець Степан.
Його слова розради та молитва стали духовною підтримкою для кожної зраненої родини. Зворушливим став момент покладання квітів міським головою Віталієм Миколайовичем Хоменком, котрий, ставши на коліно перед кожним портретом, віддав шану полеглим бійцям. Звертаючись до рідних і близьких, які втратили найдорожче, очільник громади наголосив, що жодні слова не повернуть батька, сина чи чоловіка, але обов’язок громади — пронести цю пам’ять крізь покоління. Із теплими словами вдячності й підтримки до своїх земляків звернувся й староста Дибинецького старостинського округу Володимир Іванович Шнуренко.
Під тужливі мелодії пісень, які стали символом українського болю, розпочалося загальне покладання квітів. Матері, дружини, діти Героїв, тримаючи в руках квіти, притискалися до холодного глянцю банерів, ніби намагалися хоч ще раз обійняти своїх синів, чоловіків, татусів…
Цей плач і туга заповнили весь простір, відгукуючись болем у грудях кожного, хто прийшов віддати шану. Алея Слави Героям у Дибинцях відтепер є не просто меморіалом. Це — наше спільне нагадування про те, якою надвисокою ціною виборюється кожен наш ранок. З пам’ятних фотографій на рідне село тепер вічно дивитимуться молоді, сповнені любові до життя очі, які закрили нас із вами від ворожого вогню.
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
