Рік 1930-й відомий як рік початку масового розкуркулення в Україні - пише газета «Вісті» - Бориспіль в матеріалі на історичну тему. - На початку року практично всі родини, які підпадали під ознаки «куркульських», позбавили майна та худоби, а одночасно з цим почали процес колективізації — об’єднання колишніх селянських господарств у колективні господарства, які спочатку називалися ТСОЗи чи просто СОЗи (товариства спільного обробітку землі). При цьому вище керівництво країни намагалося «відсторонитися» від тиску, яким супроводжувався цей процес, поклавши всю відповідальність на місцеві органи влади. Після виходу статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» з критикою місцевих керівників та партійних діячів, селяни, яких уже загнали в колгоспи, почали масово виходити з них. Потрібні були інші методи заохочення — і одним із них стала масова агітація. У численні міста та села виїхали активісти-агітатори, серед яких, зокрема, письменники та кореспонденти, які мали м’яко та непомітно продемонструвати переваги колективних господарств. У Центральній науковій бібліотеці зберігається книга, написана одним із таких агітаторів — письменником Григорієм Яковенком, який розповідає про свою поїздку по Київщині і, зокрема, у Бориспіль — тоді ще село. Хоч це й здебільшого агітаційний твір, але, разом із тим, він дає змогу побачити Бориспіль та його колоритних мешканців очима прибулого гостя. До уваги читачів «Вістей» — короткий огляд книги «Поступ мільйонів: нотатки з подорожі по комунах та колективах Київщини весною 1930 року» та найцікавіші моменти з неї.
Вагонні розмови
Свою оповідь Григорій Яковенко починає із поїзду місцевого сполучення «Київ — Яготин», яким він добирався до Борисполя в кінці весни 1930-го року. Довгий шлях спонукає до розмов, але автор вирішує поки не вступати в них, а лише слухати — адже вони найкраще опишуть ставлення людей до колективізації, яка саме у розпалі.
Перший оповідач — старий дід, сільський професор, стає справжнім розчаруванням для автора, тому він не скупиться на епітети.
«Пишна скарбниця трухлявих забобонів і смішних, нікому не потрібних чеснот… Тридцять третій рік учителює на селі, дістає пенсію, має сиву розложисту бороду і, треба думати, цілком свідомо пишається своїм зовнішнім виглядом, виглядом дореволюційного «мученика за святу ідею», — описує він його. Чим же завинив дід? Лише тим, що переймається через те, що сучасні селяни не читають книг, не займаються освітою і забули про вічні ідеали любові та правди: «дикунство, темрява і чортяча байдужість до всього, що діється довкола». На думку автора, вчитель безнадійно відстав від сучасності і її нових ідеалів: колективізації та індустріалізації.
Покинувши цього «мастодонта», він переходить до купки селян, і нарешті чує «благодатну» тему розмови: колективізація.
Тон розмові задає 70-річна баба Дарка із Любарців, яка їде додому з онукою-підлітком, а спірники поділилися на три табори: ті, хто категорично проти колективізації, ті, хто за (власне, сама баба) і ті, кому байдуже.
«Є в нашому Баришпільському районі артіль імени Молотова, існує щось років зо три… Ледар на ледарі, барбос на барбосі; коли б моя сила та влада, я б просто батогами тюжила таких колективістів, бодай їм!.. Ні, ви просто подумайте, люди добрі, — азіяти такі, цілих 50 гектарів вики (вика польова або посівний горошок — ред.) викинули гнити на полі, та щось 3 гектари моркви подарували слобідським свиням на поживу; ліньки, бачите, прибрати було, шкода було задрипанок своїх утрудняти...» — без церемоній пояснює своє негативне ставлення до колективного господарювання молода дівчина. Її підтримує дядько, який спочатку каже, що просто не хоче працювати в колективі, а потім ділиться подробицями:
«Що земля? Розживешся з неї, якраз!.. То я й на станцію, то я й на базар, — там, диви, харошого гражданина на воза прихопив, там, диви, хунт-другий масла та глек сметани на Київ одвіз… і є тобі п’ятірка, десятка… А що таке земля, одно тобі безпокойство…»
Баба Дарка ставить на місце і одну, й другого. Дядька називає просто «дураком» і каже, що таких «комерсантів» до колективів і близько підпускати не можна, навіть якщо проситимуться. А дівці радить не сварити безтолкових артільщиків, а показати їм, як треба працювати. Після цього висловитися проти колективізації бажаючих більше не знаходиться, але бабу вже «понесло» і вона хоче продовжити тему. Тому прямо запитує охайного сусіда з протилежної лавки, чи він у колективі. Отримавши негативну відповідь та пояснення, мовчить. А вже коли поїзд прибуває на станцію, проходячи до виходу, несподівано каже: «Сволоч ти, а не індивідаліст!»
Баришпіль
Нарешті поїзд прибуває на станцію Бориспіль.
«Станція. (…) Кошики, валізки, портфелі, захисного кольору дощовики, а всього більш — бляшаних сулій на молоко...(…)
Тиск, гамір, крики. Візники на тім боці станції. Їх небагато, а до села щось кілометрів зо три. Не захопиш місця на лінійці «балагули» (критий віз — ред.), — «дибатимеш» — за тутешнім висловом — на батьківських «краков’яках», аж до самого Баришполя. Перспектива ця була, очевидно, не з приємних. Настали перші весняні дні. Баришпіль з вухами борсався в густій, невилазній багнюці. І не знаходилося жодного сміливого, щоб відважився мандрувати вечірньої доби баришпільськими вулицями. До речі, — головна вулиця в Баришполі має назву вул. ім. Леніна…
Кошики, валізки, бляшані сулії — скільки їх? — стрибають на ходу з поїзда, спотикаються, падають, лаються й збившись, нарешті, в густу отару, широкою лавою сунуть до станційних дверей… Двері завузькі, — лущить перший розчавлений кошик, дзвенить розтрощений бутиль, непродане в Києві порося здіймає такий галасливий протест супроти людської узурпації, що отара на мить тетеріє… Але тільки на мить! Баба з поросям у мішку, що була вже взялася за одвірки, опинилася раптом у самому хвості… З нею повелися дуже гречно. Повірте мені, ніхто й словом не осудив би вас, коли б ви почастували сулією по голові спритнішого за вас сусіду і заступили його місце в проході.
За тутешньою вимовою кінь — буде «кинь», а віз — «виз». Коли чиїсь дужі плечі переправили мене на той бік станції і струхнули просто в калюжу, візників уже не було — всіх порозбирали. Тільки геть осторонь самотів одинокий «виз» і куняв над порожньою шанькою вислоухий «кинь». На таких возах і такими кіньми дістаються до Баришполя тільки ті, хто не мав, собі на лихо, нічого похватненького під рукою, щоб збити з ніг свого переднього «ближнього».
Візники знають усе: і про колективізацію, і про Трепова
Дядько-візник хропів на возі і зовсім не намагався закликати до себе пасажирів. А коли автор підійшов до нього, відразу зажадав потрійну ціну. Але й цього було замало: він віддав віжки пасажиру, сказав слідувати за іншими возами та попросив розбудити його, як виїдуть «на головну».
«Проминули довгу алею, показалося село. Дядько переміг у собі потяг до сну, розгулявся і почав доволі охоче відповідати на мої запитання. Його обізнаність з громадськими справами чимало дивувала мене», — пише Яковенко.
Так, дядько слідкує за питаннями колективізації. Повідомив, що Баришпільський район «колективізувався вже на 90%», що «баришпільці більші комерсанти, ніж хлібороби», а якщо хто не вступає в колектив, то причин тут може бути багато: «один ледачий, а той хворий, а третій просто звик за чужою спиною сидіти… у того жінка, а в того діти не хотять».
Охоче розповідає про себе: передплачує і читає газети та дуже ображений на громаду.
«Я сам подав заяву, та мене громада одшила і дуже мені обідно стало! Я, бачите, окрім землі, іще одну спеціяльність маю — ганчірки на держторг ізбираю… Ганчірник, значить!.. Навіщо, кажуть, ти нам такий понадобився, раз ти не настоящий хлібороб, а більш спеціяліст?.. Мо воно й так! Кат його знає?.. Та опісля того — плюнув я на все, та тільки й знаю вам — п’ю або сплю, або знічев’я у фильки граю (…) Ну, що ж мені робити, коли така політика настала?»
Коли доїжджають до центра міста, візник показує гостю міста місцеву «пам’ятку» — колишній маєток Трепова.
«Подивіться!.. Це тут колись панував генерал Трєпов… Знаєте його?.. Губернатором, кажуть, був… Ой, жив же він тут, барбос!.. Цілий полк салдатів приводив із собою й розставляв їх навколо якономії… Встає ранком — грають йому, лягає вечером — знову оркєстра салдатська, як не лусне від натуги… Київське панство приїздило бавитись сюди… Фаетонів цих та екіпажів — сила!.. І так усеньке літо, а на зиму — фур-фур на Москву!..
Тепер у чудовому генеральському маєткові міститься районний тубдиспансер. Лікував я тут свою дочку, що минулої осені заміж віддалась… Харашо лікують, пользітєльно…»
Готель
Зупиняється гість у бориспільському готелі. На жаль, де саме він знаходився, невідомо. Автор лише пише, що це центр міста.
Готель приватний та належить громадянину Любинському (в іншому реченні Левінському — ред.).
